З огляду на викладене, з урахуванням відсутності законодавчої заборони на вираження у договорі грошових зобов`язань в іноземній валюті та ознайомлення ОСОБА_1 із умовами кредитування, інформацією щодо сукупної вартості кредиту, порядком погашення основної суми кредиту, процентів за користування кредитом, графіком платежів, загальним розміром вказаних сум та розміром сукупних витрат, необхідних для укладення кредитного договору, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання кредитного договору недійсним.

Постанова

Іменем України

10 липня 2019 року

м. Київ

справа № 761/46234/16-ц

провадження № 61-33778св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М.,               Кузнєцова В. О.

учасники справи:

позивач — ОСОБА_1 ,

представник позивача — ОСОБА_2 ,

відповідач — публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва у складі судді Савицького О. А. від 02 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду                       м. Києва у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Білич І. М., Поліщук Н. В. від 23 травня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом до публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі — ПАТ «Альфа-Банк»), у якому просив визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту 25 квітня 2008 року № 490066078, укладений між ним та закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі — ЗАТ «Альфа-Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк».

Позов мотивовано тим, що 25 квітня 2008 року між ним та ПАТ «Альфа-Банк» укладено кредитний договір № 490066078, відповідно до умов якого банк надав позивачу кредитні кошти у розмірі 30 339,40 дол. США з процентною ставкою 12,3 % річних та остаточною датою повернення кредиту 25 квітня 2015 року.

ОСОБА_1 вказував, що відповідачем при укладенні вказаного кредитного договору порушено вимоги статті 99 Конституції України та статті 524 ЦК України щодо обов`язкового вираження зобов`язань в грошовій одиниці України (гривні), а також всупереч статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» ПАТ «Альфа-Банк» не повідомив його про умови надання кредиту та валютні ризики.

Крім того, умови кредитного договору є несправедливими, оскільки всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків споживача кредитних послуг, а погашення кредиту та сплата відсотків за користування кредитом у доларах США є способом зловживання правом, яке у разі знецінення національної валюти України суб`єкт підприємницької діяльності перекладає виключно на позивача.

Посилаючись на те, що вказане свідчить про порушення банком під час укладення кредитного договору норм чинного законодавства,                      ОСОБА_1 просив задовольнити позовні вимоги.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02 березня                 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, врахував, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, зокрема, щодо несправедливості умов кредитного договору, порушення відповідачем вимог статті 99 Конституції України, статті 524 ЦК України, статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а позовні вимоги щодо визнання недійсним кредитного договору не ґрунтуються на жодній з підстав недійсності правочину, передбачених як ЦК України, так і Законом України «Про захист прав споживачів».

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 березня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.  

Короткий зміст заперечень касаційної скарги

Заперечення до суду касаційної інстанції не подано.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу                              № 761/46234/16-ц з суду першої інстанції.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Вказана справа передана до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач не мав права надавати позивачу кредит в іноземній валюті, а реальна сукупність вартість кредиту є набагато більшою, ніж вартість, заявлена банком. Формування волі позивальника під час укладення правочину відбувалось під впливом інформації, яка не відповідала дійсності, та створила помилкове уявлення про ціну фінансової послуги. Оспорюваний кредитний договір є споживчим, тому виниклі між сторонами правовідносини регулюються Законом України «Про захист прав споживачів», умови якого ПАТ «Альфа-Банк» порушило, оскільки банк зобов`язав позивача сплатити комісію за відкриття рахунку та комісію за страхування. В ході розгляду справи позивачем подавалось клопотання про призначення судово-економічної експертизи, у задоволенні якої суд неправомірно відмовив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 25 квітня 2008 року між позивачем та ЗАТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є відповідач, укладено кредитний договір                        № 490066078, за умовами якого банк надав позивачу кредит у розмірі                         30 339,40 дол. США з процентною ставкою 12,3 % річних та остаточною датою повернення кредиту 25 квітня 2015 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначив, що при укладенні кредитного договору ПАТ «Альфа-Банк» порушено норми чинного законодавства щодо обов`язкового вираження зобов`язань в грошовій одиниці України. Крім того, банк перед укладенням кредитного договору не надав у письмовій формі та не повідомив позивача про умови надання кредиту, а також не надав в повному обсязі інформацію щодо валютних ризиків тощо.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Згідно статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Зокрема, умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі, коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.

За змістом частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору) укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі — Декрет № 15-93, діяв на момент укладення договору), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України,національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Згідно статті 1 Декрету № 15-93 комерційні банки не входять до категорії «резидентів» та «нерезидентів» та змістом вказаного Декрету не передбачено обов`язку банку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу іноземної валюти в позику.

Крім того, 09 лютого 2019 року Декрет № 15-93 втратив чинність у зв`язку із введенням в дію Закону України «Про валюту і валютні операції», за змістом частини першої статті 9 якого банки надають банківські та інші фінансові послуги, якщо вони є валютними операціями, на підставі банківської ліцензії.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження №  4-465цс18).

Суди попередніх інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову, врахували, що зі змісту підписаного позивачем кредитного договору вбачається погодження сторонами того, що підпис позичальника на договорі є письмовим підтвердженням ознайомлення позичальника у письмовій формі з інформацією про валюту кредитування, сукупну вартість кредиту з урахуванням реальної процентної ставки та значення абсолютного подорожчання кредиту, вартості, видів та предметів супутніх послуг, а також надання позичальнику іншої інформації, надання якої вимагає чинне в Україні законодавство. Крім того, підпис позичальника на цьому договорі є також письмовим підтвердженням того, що позичальник в письмовій формі ознайомлений із Загальними умовами кредитування фізичних осіб ЗАТ «Альфа-банк», затверджених наказом ЗАТ «Альфа-Банк» від 14 січня                   2008 року, які йому роз`яснені та з якими він погодився.

З огляду на викладене, з урахуванням відсутності законодавчої заборони на вираження у договорі грошових зобов`язань в іноземній валюті та ознайомлення ОСОБА_1 із умовами кредитування, інформацією щодо сукупної вартості кредиту, порядком погашення основної суми кредиту, процентів за користування кредитом, графіком платежів, загальним розміром вказаних сум та розміром сукупних витрат, необхідних для укладення кредитного договору, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, для визнання кредитного договору недійсним.

Посилання позивача у касаційній скарзі на незаконність сплати ним відповідно до п. 2.9 кредитного договору комісії за відкриття рахунку та комісії за страхування не можна вважати несправедливими умовами договору, оскільки у вказаному пункті чітко зазначено, що така комісійна винагорода сплачується за перерахування коштів продавцю та страховику.

Доводи касаційної скарги щодо неправомірної відмови апеляційного суду у задоволенні клопотання про призначення судово-економічної експертизи є безпідставними, оскільки спростовуються матеріалами справи.

Інші доводи касаційної скарги також не спростовують висновків судів, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті                                 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті                     6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня                   2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій — без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суд м. Києва від 23 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. С. Жданова Судді:В. М. Ігнатенко   В. О. Кузнєцов